Мене звати Валентина, мені 31 рік.
Сьогодні я хочу поділитися свідченням про те, як Бог врятував і змінив моє життя.
Кілька років я перебувала в алкогольній залежності. Я пила майже постійно, намагаючись заглушити біль, порожнечу та переживання всередині себе. З часом моє життя ставало дедалі важчим. Мене мучила глибока депресія, я відчувала повну самотність і втратила надію на те, що щось може змінитися.
Крім того, я страждала від псоріазу. Ця хвороба приносила не лише фізичний дискомфорт, а й завдавала болю моїй душі. Я соромилася себе, почувалася пригніченою і не бачила виходу зі свого стану.
Але навіть тоді Бог бачив мене і не залишив.
Рік тому Господь відкрив для мене двері до реабілітаційного центру. Саме там розпочався мій шлях до свободи. Коли я приїхала до центру, я була зламаною людиною, яка потребувала допомоги. Але через людей, яких Бог поставив поруч зі мною, через служіння Олени Василини, через молитви та Боже Слово я почала відчувати Божу любов і турботу.
Я стала ближче пізнавати Бога. Поступово Він зцілював моє серце, звільняв мене від минулого, навчав довіряти Йому та жити по-новому. Там, де раніше була депресія, з'явився мир. Там, де була самотність, я відчула Божу присутність. Там, де була безвихідь, прийшла надія.
Господь також торкнувся мого здоров'я. Я побачила Його руку в зціленні від псоріазу. Для мене це стало ще одним підтвердженням того, що Бог живий, люблячий і всемогутній.
Сьогодні рівно рік, як я перебуваю в реабілітаційному центрі. Озираючись назад, я бачу величезну різницю між тією Валентиною, яка приїхала сюди, і тією, якою я є зараз. Бог подарував мені свободу від алкогольної залежності, відновив мою душу і дав мені нове життя.
Я вдячна Господу за Його милість, терпіння та любов. Вдячна за людей, яких Він послав на моєму шляху, за підтримку, молитви й турботу. Якщо Бог зміг підняти мене з глибокої ями відчаю та залежності, значить, Він може допомогти кожній людині, яка звертається до Нього.
Я вірю, що моя історія — це історія Божої любові, благодаті та сили. І вся слава за це належить Ісусу Христу.

Мене звати Тетяна, мені 37 років.
Я народилася в люблячій сім’ї. Але коли мені було лише вісім років, померла мама. Це стало для мене величезною травмою. Моя психіка не витримала цього болю, мене поставили на облік до психіатра. Після смерті мами тато почав випивати, а я все більше часу проводила на вулиці зі старшим братом та його друзями.
Коли підросла, почала потрапляти в погані компанії. Тоді мені здавалося, що це нормально. Я ходила з хлопцями на різні розборки, билася, почала вживати алкоголь, курити сигарети й траву. Усередині мене була велика пустота і біль, який я не знала чим заповнити.
У 2009 році помер мій тато. Я дуже його любила, і це була одна з найважчих втрат у моєму житті. Після його смерті я сильно напилася, впала зі сходів у під’їзді та дуже сильно травмувала око. Я дивом залишилася жива. Після цього почалися постійні сильні болі. Коли я пила алкоголь — ставало ще гірше, тому я перестала пити, але біль не зникав. До цього додався внутрішній варикоз. Щодня я прокидалася зі сльозами, бо не бачила виходу зі свого стану.
Одного разу до мене зайшов знайомий. Я сиділа й плакала від болю, а він запропонував мені, як сказав, “дуже сильне знеболювальне”. Так у моєму житті вперше з’явився героїн. Біль справді зник, і мені захотілося знову відчути це полегшення. Так я поступово стала залежною від важких внутрішньовенних наркотиків.
З часом це стало моїм способом життя. Я втомлювалась від цього, ненавиділа себе, але не могла зупинитися. Я думала: “Ось народжу дитину — і все зміниться”. У 2014 році я народила доньку, але наркотики не залишила. За весь цей час мене шість разів відкачували після передозування. Останні рази були особливо важкими — я буквально стояла між життям і смертю.
Одного разу я зустріла знайомого, який запропонував мені поїхати на реабілітацію. Спочатку я дуже боялася. Думала: “Як я буду жити без наркотиків? Як витримаю цей біль?” Але після останнього передозування я зрозуміла: якщо мене не стане, моя дитина залишиться сама й нікому не буде потрібна. І тоді я наважилася. Так я потрапила до центру «Дім Милосердя».
Коли я приїхала, мені було дуже важко. Я не могла спати, мене ламало, викручувало все тіло. Але вже на другий день я покаялася і прийняла Господа Ісуса Христа своїм Спасителем. Я всім серцем повірила, що Бог може мене зцілити й змінити моє життя.
Через місяць я прийняла водне хрещення і впустила Духа Святого у своє серце. І слава Живому Богу — за весь час перебування в центрі, а це вже майже рік, у мене жодного разу не боліла голова, перестали боліти й крутити ноги, зникли симптоми варикозу. Те, з чим я жила роками, Господь забрав із мого життя.
Я почала вчитися. Отримала професію і роботу і все це на центрі реабілітації. Тепер я можу себе забезпечити і дати все необхідне своїй дитині.
Сьогодні я точно знаю: Бог врятував мене не просто так. Він дав мені нове життя, нову надію і нове серце. Я вірю, що Господь приготував для мене особливий шлях. І тепер моє бажання — допомагати таким людям, якою колись була я сама: заблуканим, залежним, тим, хто вже не бачить виходу.
Я хочу свідчити про те, що вихід є. І цей вихід — Господь.
Бог врятував мене, щоб тепер я допомагала рятувати інших.

У грудні 2024 року до прихистку "Дім Милосердя" звернулась соціальна служба Голосіївського району Києва з проханням прийняти на реабілітацію 34-річну Ганну Литвиненко. У жінки було двоє дітей — п’ятирічна Аліса та двомісячний Олександр, яких напередодні вилучили до притулку через неналежні умови проживання. Через наркотичну залежність та емоційну нестабільність Ганна втратила контроль над своїм життям і можливість піклуватися про дітей.
Центр "Дім Милосердя" став для неї місцем порятунку. Спочатку Ганні було важко переживати ізоляцію від дітей і боротися з залежністю, але підтримка психологів, духовних наставників і соціальних працівників допомогла їй поступово змінюватися. Вона почала вивчати основи здорового способу життя, відновила віру в себе та навчилася приймати допомогу.
Уже в березні 2025 року завдяки позитивним характеристикам і рекомендаціям Центру Ганна змогла повернути дітей додому. А в червні 2025 року суд офіційно припинив справу про позбавлення її батьківських прав, визнавши явні зміни в житті жінки та її щире прагнення стати хорошою матір’ю.
Це стало великим кроком на шляху до нового життя.
До кінця грудня 2025 року реабілітаційна програма Ганни успішно завершилася. Протягом року вона отримала не лише юридичну та матеріальну підтримку, а й глибоку духовну та психологічну допомогу. Завдяки проекту соціальної адаптації Ганна пройшла курси клінерів і стала працівницею соціальної клінінгової компанії. З часом її професійна діяльність принесла помітний успіх — вона знайшла стабільність, самостійність і впевненість у собі.
Сьогодні Ганна Литвиненко є частиною команди Центру "Дім Милосердя". Вона керує одним із реабілітаційних будинків і допомагає жінкам, які переживають схожі труднощі, пройти власний шлях зцілення та відродження. Її історія стала прикладом того, як підтримка, довіра й любов можуть змінити людське життя.

Мене звати Марина, мені 25 років, я сама з Києва. Так склалось що моє дитинство було без батьківського впливу, на мене вплинула вулиця. В 15 років старші хлопці дали спробувати наркотики, через які я втратила сон та почала рідко з'являтися до школи.
Після закінчення школи я завагітніла першою дитиною та почала жити з чоловіком котрий почав піднімати на мене руку. Під час вагітності я повернулась додому до батьків бо побої не зупинялися навіть у період вагітності. В розпачі я знов почала вживати наркотики, в цей період я познайомилась з іншим чоловіком, який гарно ставився до мене та мого сина, ми почали разом жити і тут я знов почала потерпати від насилля.
Любов до нього та надія на щасливу сім'ю затьмарила мої очі та я завагітніла другою дитиною з надією створення сім'ї. Я знов і знов потерпала від насильства зі сторони співмешканця та бігла від реальності до наркотиків. Але одного дня, мені вперше у житті запропонували допомогу, пройти реабілітацію разом зі своїми дітьми ця пропозиція дала надію на інше, нове життя … я погодилась і поїхала в “Дім милосердя” в Коростень. І з самого початку я зрозуміла що саме через цей центр двері у нове життя було відкритим. Мене надихнула діяльність керівника цього центру, яка торкнулась мого серця і спонукала стати частиною команди цієї діяльності йти разом, навчатись, дати можливість нарешті вплинути на себе духовному суспільству. Саме цінне те що мої діти тепер живуть в чудовій атмосфері і я сьогодні можу бути прикладом для багатьох жінок в проблемі та сказати їм, що вихід є…
Нещодавно у нас з’явилась нова можливість отримати нову професію і почати заробляти кошти на своє утримання. Нас навчили і створили групу професіональних клінерів “Пані Олена”. Для мене це абсолютно новий досвід, як для особистого розвитку так і для підтримки центру. Ось вже півроку працюю в команді клінерів і багато чого для себе навчилась нового. Мрію про особисту команду клінерів і про те, щоб стати керівником подібного центру.